Це знаряддя було прийняте на озброєння в 1938 році. Всього для італійської армії замовили 346 таких гаубиць, але до 1942 року було виготовлено не більше 20 екземплярів, а після капітуляції Італії практично всі вони дісталися німцям. Підприємство, що виготовляло їх, знаходилося в Північній Італії і випускало такі знаряддя аж до самого кінця війни, але вже для німецької армії, в якій вони позначалися як «21-см гаубиці 520 (i)».

Ця гаубиця була створена фірмою Круппа в 1916 році і в час Першої Світової війни іменувалася «довга 21-см мортира». Трохи перероблена, вона взяла участь і в Другій Світовій війні. Спочатку знаряддя при транспортуванні повинне було розбиратися па дві частини і перевозитися двома гужовими возами, а збиратися прямо на позиції.

Гармата була створена на лафеті 211-мм мортири Mrs 18 і перебувала на озброєнні змішаних моторизованих дивізіонів РГК. У кожному такому дивізіоні були дві трьохгарматні батареї 211-мм мортир і одна трьохгарматна батарея 173-мм гармат. Дивізіони призначалися для якісного посилення артилерії армій вермахту, що діяли на головних напрямах.

Гармата К 39 є модернізованим варіантом гармати К 18 такого ж калібру. Обидві гармати перебували на озброєнні моторизованих важких дивізіонів артилерії РГК (по три трьохгарматні батареї в кожному дивізіоні) і використовувалися в основному для ураження цілей, розташованих в глибині оборони супротивника на віддалі, що приблизно удвічі перевищує дальність стрільби дивізійної артилерії. Її тактико-технічні дані були значно вище відповідних показників 105-мм гармати sFK 18.

Важкі польові гаубиці зр. 1918 р. випускалися фірмами «Рейнметалл» і «Крупп», ними озброювався один з чотирьох дивізіонів артилерійського полку кожної піхотної дивізії (три чотирьохгарматні батареї). Ця ж гаубиця перебувала на озброєнні окремих важких артдивізіонів РГК, що використалися на головних напрямах бойових дій. На 01.06.1941 р. в названих підрозділах було 2 867 гаубиць цього зразка. 150-мм гаубиць з дальністю стрільби 13 325 м

Виробництво знарядь цього типу було почате в 1933 році. По два таких знаряддя входили в роту піхотних знарядь кожного піхотного полку піхотних дивізій вермахту. Всього на 01.06.1941 р. на озброєнні частин вермахту було 867 важких піхотних знарядь.

Гармата розроблена на лафеті, уніфікованому з лафетом 150-мм важкої польової гаубиці sFH 18. Гармата перебувала в основному на озброєнні артилерійських частин РГК, іноді окремі батареї цих гармат включалися у важкі дивізіони артполків деяких танкових і моторизованих дивізій. Завдяки великій дальності стрільби гармата використовувалася переважно для ураження глибоко розташованих цілей, з якими не могла боротися дивізійна артилерія. Як і 150-мм гаубиці sFH 18, 105-мм гармата може вести стрільбу при кутах піднесення від 0 до 45° при розведених станинах і до 15° при зведених станинах.

Гаубиця розроблена австрійською фірмою «Белер» в кінці 30-х рр. і під час Другої світової війни використовувалася в артилерійських полках гірськострілецьких дивізій вермахту для знищення живої сили, придушення вогняних точок і руйнування польових фортифікаційних споруд.

Легка гаубиця leFH 18 була основним знаряддям дивізійної артилерії вермахту. З чотирьох дивізіонів артилерійського полку піхотної дивізії три дивізіони було озброєно цими гаубицями. З урахуванням деякої кількості тих, що збереглися з часів першої світової війни гаубиць зр. 1916 р. до часу нападу Німеччини на Радянський Союз на озброєнні вермахту налічувалося 7076 105-мм гаубиць.

Ця легка польова гаубиця була створена в роки першої світової війни і використовувалася як основний засіб дивізійної артилерії для боротьби з живою силою, що знаходилася в укриттях, супротивника і для руйнування його легких польових зміцнень у фронтовій смузі. Після закінчення першої світової війни по Версальському договору німецькому рейхсверу дозволялося мати 84 гаубиці зр. 16 із запасом снарядів 800 штук на кожне знаряддя.