Після випробувань Sd Kfz 300 BI і Sd Kfz 300 BII компанією Borgward була розроблена достатньо надійна легка машина SdKfz 302 (Leichter Ladungstrager E-Motor). По параметрах В-III якнайповніше відповідала суті «сухопутної торпеди». При габаритних розмірах 1500x850x560 мм її маса (370 кг) здавалася цілком прийнятною.

У 1944 році компанія Krupp створила цю гігантську машину розмінування. 130-ти тонна машина мала рухоме зчленовування в центрі корпусу і сталеві колеса діаметром 2,7 метра.

Ще у вересні 1937 року було вирішено спроектувати повністю гусеничний броньований перевізник боєприпасів. Прототип броньованої машини VK302 (Sonderschlepper BIII) був готовий до 1940 року. Спочатку було замовлено 20 таких машин, за якими послідувало замовлення ще на 100.

Спроба створити телекеровані машини робилася в Германії ще в Першу світову війну. Тоді винахідник Флеттнер успішно показав у дії «сухопутну торпеду» на чотирьох колесах. Вона управлялася по проводах і призначалася для розрізання дротяних загород, а також транспортування вогнемета.

Вивчення вельми сумного досвіду використання німецької колісної, гусеничної і напівгусеничної техніки в ході кампанії 1941 — 1942 рр. на Східному фронті привело фахівців фірми «Штайр» до думки про необхідність створення простого по конструкції і надійного артилерійського тягача з чисто гусеничною ходовою частиною.

У 1936 р. Управління озброєнь вермахту видало фірмі «Рейнметалл-борзіг» замовлення на створення тягача-амфібії з гусеничною ходовою частиною, який міг би використовуватися на суші як звичайний тягач, а на воді — як буксир. Фірма «Рейнметалл-борзіг» розробила загальну компоновку нової машини і сконструювала ходову частину, а створення водонепроникного корпусу з кермом і рушієм у воді грібних гвинтів була доручена фірмі «Заксенберг».

Проаналізувавши звіти про використання тих, що перебували на озброєнні вермахту 6 типів напівгусеничних тягачів, фахівці Управління озброєнь прийшли до висновку, що в принципі можна було обійтися і двома типами тягачів: легким і важким. Відповідно до виданого цим Управлінням технічним завданням фірма «Адлер» в 1942 — 1944 рр. виготовила три прототипи легкого тягача, який так і не був доведений до серійного виробництва.

Відповідно до програми створення серії напівгусеничних тягачів для вермахту бременська фірма Hanza-Lloyd-Goliath з 1933 р. вела розробку напівгусеничного тягача, призначеного для буксирування причепів масою до 3 т і 105-мм легких польових гаубиць.

Фірма Demag розробляла легкий 1-тонний артилерійський тягач з 1934 р. Нею було послідовно створено декілька варіантів такого тягача, що розрізнялися в основному встановленими на них двигунами, а також деякими елементами ходової частини. У 1937 р. в серійне виробництво був запущений варіант D6 з двигуном Maybach HL 38 TRKM потужністю 90 к.с, а в 1939 р. його змінив остаточний варіант тягача D7, який отримав військове позначення SdKfz 10. Окрім фірми Demag, тягачі цього типу випускали BUESSING-NAG, Adler, Fenomen і Saurer.

Найважчий і могутній напівгусеничний тягач другої світової війни був створений фірмою «Fahrzeug und Motorenbau» (FAMO) в р. Бреслау. Ця фірма спеціалізувалася на виробництві надважких тягачів і гусеничних машин, тому недивно, що Управління озброєнь видало замовлення на розробку важкого тягача з тяговим зусиллям 18 т саме цій фірмі. Створений відповідно до технічного завдання Управління озброєнь перший варіант отриманого тягача FMgr 1 (військове позначення SdKfz 9) з двигуном «Maybach» НL 98TUK потужністю 220 к.с. знаходився в серійному виробництві в 1936 — 1937 рр.